Якщо Бог мене чує, я хочу звернутися напряму:
"Боже, присядь на хвилину, тримай телефон мій, читай війну.
Наші тексти прості, напевно, на цей раз – Пулітцер пас,
Але Ти прочитай і всім розкажи про нас."
І стається диво – Бог сидить тихенько, читає слово
І бурмоче: "Ніколи в житті не читав такого!" -
"Вибач!", "Дякую!", "Хочу додому!" та співчуття –
Безкінечні свічки, що, очевидно, не про життя...
"Як ти?", "Де ти?" та "Не хвилюйся, зі мною ок!",
Номери карток, номери карток, номери карток…
"Загубилась такса!", "Загинув тато!", "В полоні дід!"...
На веселку черга – останній, начебто, сірий кіт...
Бог сидить, читає, тремтить телефон у Його руці,
Каже: "Як багато дякують невгамовні ці українці!"
Головою хитає, і поки я чаю Йому несу,
Він мене питає: "А хто такі ті ЗСУ?
Бачу, ваші люди щоденно моляться ЗСУ та мені,
Напевно, ми ваші два українських Боги на цій війні..."
Бог закінчує на сьогодні стоденну книгу, за мить зника…
Я стаю безсовісною нахабою, хапаю Його за рукав:
"Поки наші розстріляні діти лягають спати на небесах,
Хочу, щоби Ти кожного відспівав, про кожного написав.
Вимагаю, Боже, щоб Ти сидів біля виходу Сам, особисто Ти, –
І нікого з наших більше не пропустив!"
Лала Тарапакіна
