Знаєш, пташко, ця війна не триватиме вічно, колись мине,

Лúшить пам'ять гірку, полинну, і цвіт зітнé,

Розіб'є, наче глеки мальовані, чиїсь кольорові життя,

І підé, важко мештами шаркаючи. І не знаю я,

Чи забудеться, хоч колись, в похміллі той смак полинý,

Чорний колір хустин вдовиних і сотні ночéй без сну,

Ці спустошені землі та зграї лелечі без гілочки для гнізда,

Ці коралі, по світу розкидані, кров'ю скроплені… То біда.

Знаєш, пташко, я так скучила за тим колишнім, старим буттям,

Де всі кухлики поряд за столом одним, і оладки там,

Де казкú під подушкою добрі та світлі, без тіні зла,

І бабуся узваром пахне так, мов смугаста солодка оса,

Де немає виття сирен, тільки горлиці й голубú

Туркотять на старих дротах, і кругом квіткú,

Де пісні про людей щасливих, і сміх дитячий

Поміж вулиць стареньких міст, і ніхто не плаче...

Знаєш, пташко, ми потéрпимо трохи ще...

І ти, і я...

Кілька днів. Цілий лютий.

І буде-таки, колись, весна...

Людмила Галінська